Учасник російсько-української війни, доктор політичних наук Микола Лазарович має два псевдо, перше – “Професор”, отримав в 2015 році, коли пішов добровольцем воювати, а друге псевдо – “Васильович”, йому дали вже в 2022, коли знову потрапив на фронт.
Про війну, травми та ще один день народження професор-спецназівець із Тернополя розповів Суспільному.
“Я сподіваюся, що з повагою мені позивний дали “Васильович”. Я в свої майже 60 ще став спецназівцем. Так сталося, що я туди потрапив серед молоді. Дихалка в мене нормальна була і бігаю я нормально. Коли ми робили марш-кидок, то попри те, що я як мінімум на 10 років за інших старший, я був другим в роті”, – розповів професор.
“Страшно було, коли ти сидиш на варті, підіймаєш голову і бачиш над собою квадрокоптер. І ти не знаєш, чи вони зараз по тобі влуплять, чи не влуплять”, – каже Микола Лазарович.
“Коли наші всі пішли з нашими 200-ми, 300-ми, нас троє залишилося на охороні табору. Коли наші повернулися, то ввірвалися москалі, які міномети поставили на машини, вони мали квадрокоптери, вони собі дивилися, як в телевізор і полювали за нами. Перший, в кого бабахнули – це в мене. Потім другий раз знову бахкає, мене відкидає до другого дерева і я вже приходжу до пам’яті, що це по мені. Я починаю тікати, а вони за мною бахкають”, – розповів Лазарович.
“Найстрашніше мені було, коли на Сіверському Донці, на містку була купа людей, москалі намагаються влупити по цьому мосту. Я розумів, що якщо це все обвалиться, то всі в бронежилетах і тому подібне, ніхто не випливе. Але всі вийшли, ми евакуювалися, потім підірвали цей міст і на тому крапку поставили”, – каже доктор політичних наук.
“Це вже потім мені сестра телефонувала, розповідала, що вона живе в Іспанії. Каже, що їй приснилася покійна наша мама і сказала, щоб сестра за мене молилася і от ті дні, вона каже, без сну за мене молилася. Можливо, молитва врятувала, але там було важко. І так само важко на бахмутському напрямку, чи авдіївському напрямку, біля Сухої балки. Там, так само, ми копали окопи, по нас били і міномети, і артилерія, касетники і танк один був”, – каже історик.
“Напевно, немає жодної книги, в якій би я, як писав наш незабутній Тарас, “не злим тихим словом” не писав про російських окупантів. Тому я розумів, що якщо би я потрапив в полон, смерть моя була б непростою і довгою. Тому я постійно мав з собою гранату і це була моя граната на випадок небезпеки оточення”, – каже чоловік.
